Оскол

— «Здається», — передражнив Строкатий.
Пауза в розмові тривала доти, поки фургончик виїхав на узбіччя.
— На дорогу дивився б, — заїдливо мовив Флейтист, і Ґай отямився.
Вони їхали година за годиною; ліс не змінювався, у ньому вирувало життя; хтось перебігав дорогу, чаївся у чагарнику, полював, рятувався, шукав пари. Темними стовбурами стрибали зблиски високого сонця, та жоден з них не міг досягнути землі. Дахом стукотіло гілля, а Ратенфенґер наспівував жартівливих пісень десятирічної давнини, і коментував їх, і заважав Ґаю думати, і, нарешті, досягнув свого — Ґай сміявся.
  
Спочатку він намагався утримати губи рівними, мов лінійка; потім почав відвертатись і хихотіти, поки не розреготався до сліз, вже не присилюючи себе ні думати, ні боятися, завдяки цим істеричним веселощам, щохвилі ризикуючи машиною. Хто би сказав тільки йому, що на шляху до Порожнього Селища він буде радіти, мов ідіот?!
Від сміху прокинувся притлумлений страхом голод; я не боюся, здивувався Ґай. Не боюся і хочу жерти — отже, або я сміливець, або ж цілковитий тупак… їсти, їсти, їсти!!
У відповідь попереду з’явився просвіт; у лісових сутінках постав сонячний стовп — перша галявина на їхньому шляху.
— Стоп, — заклопотався Флейтист. — Влаштуємо невеличкий привал. З машини, панове.
Ґай трохи повагався — та махнув рукою і вийшов під сонце. Трава понад коліна Ратефенґера, а Ґаю — до пояса; жадібно роздуваючи ніздрі, Ґай раптом гостро відчув, що живий, і п’янкий смак життя на деякий час переміг усі інші почуття.
Вогка трава розступалася перед ним і змикалася за спиною; він біг і не розумів, що біжить, ноги самі підкидали його до неба, а небо починалося з верхівок трав.
— Чисто тобі кролик… Сарна струнконога… Стрибай-стрибай, не соромся…
Флейтист підібгав босі ноги. На траві перед ним — сумка, а поруч — чиста скатертина; наступні півгодини з торбинки на обрус перекочовували різноманітні наїдки і напої.
Розімлілий Ґай спостерігав, як з’являються перед ним нові і нові порції, і початковий острах змінився цікавістю до гастрономічних див, яких він не те що не куштував, а й не чув, що такі існують… Закушували розумуваннями господаря — тому що, звісно, господарем столу був Ратенфенґер.
— Кухарі, — казав він, — це краща частина людства… З кухарями мені завжди було легко. Жерці вівтаря, ім’я якому — шлунок… Якось трапилася кумедна історія. В одному заморському місті у місцевого султана був кухарем такий собі Мустафа…
Ґай уже не сидів, а лежав, жував травинку; оповідання про Мустафу точилося, огортало, заколисувало…
… — Рівно за три роки я повернувся, як і обіцяв… Слухай, ми забарилися. Час їхати.
Ратенфенґер поглянув на сонце, і Ґай побачив, що дивиться той не мружачись, широко розплющеними очима… Дивиться на сяйливий диск і не блимає. Ґаю знову стало не по собі.
Перед від’їздом добрий Щуролов запхав у кожну клітку по великому жмуту соковитої трави; Ґай спробував заперечити — у дорозі нутрій заборонялося годувати, — але поступився… чого вже там. Ейфорійне збудження змінилося млявим, збайдужілим заціпенінням.
— Так ось, — продовжував Ратенфенґер, трусячися в тісній кабіні. — Коли я повернувся, бідака злякався… не міг вирішити, чи втекти, чи улестити… Знаєш, там у них навіть в’язниць немає, зате повно катів з батогами. За серйозний злочин карають батогами до смерти… То ж коли зранку заволали сурми…
Довгий, протяжний, лункий зойк покрив гурчання двигуна, брязкіт кліток і голос оповідача. Вискнули гальма; Ґай вдарився об кермо, але не відчув болю.
— Чуєте?!
Ратенфенґер обірвав оповідання і насупився.
— Що це? — прошепотів Ґай.
— Ліс, — роздумливо сказав Флейтист. — Ліс, розумієш… Така справа… їдьмо.
— Може…
— Рушай.
Ґай скорився; машина поповзла вперед, і Ґаю хотілося, аби вона присіла, підібгала колеса і втиснулася у землю. А ще більше — опинитися далеко-далеко звідси, бодай і в шинку, в бійці…
Він раптом напружився і подався допереду; там, на узбіччі, в плутанині тіней, йому привиділося щось… Ні, не примарилося…
— Лежить, — сказав він хрипко. Ратенфенґер здійняв брови; він дивився туди ж, куди і Ґай.
— Лежить, — повторив Ґай з відчаєм. — Ось…
Попереду, на узбіччі, серед брудної купи зіпрілого листя лежала людина.
Жінка.
Темно-синій зношений плащ підбився на спині і оповив півголови. Видно тільки струнку ногу в коричневій панчосі і плутанину волосся над головою. Права рука жінки викинута вперед; на ніжному зап’ястку масивний браслет із жовтого металу.
— Боже, — прошепотів Ґай. Машина смикнулася; Ратенфенґер відкинувся на спинку сидіння, а Ґай уже гальмував, розчахував дверцята і намацував під сидінням аптечку:
— Господи…
— Ти куди? — різко спитав Ратенфенгер.
Ґай уже зістрибнув на землю. Гарячково озирнувся в пошуках можливого ворога — нікого не побачив і ступив до простертої. На мить стало млосно від страху — дивна жінка, можливо, мертва, посеред лісу — але Ґай подолав слабість, зціпив зуби, нахилився, простягнув руку, аби відгорнути плащ…
Його грубо схопили за барки. Здійняли над землею і пожбурили на кроки два назад.
Очі Щуролова палали, наче зелені лампи; міряючи Ґая холодним поглядом, він ногою відсунув набік аптечку:
— Ну ти й…
За мить у нього в руках опинилася флейта; Ґай стулив вуха.
Звук просочився крізь пальці. Недобрий… Відворотний… Нестерпно болючий. Ґай відкрив рот, але зойкнути не встиг.
Не припиняючи грати, Щуролов обернувся до простертого тіла; воно здригнулося. Забилося в конвульсіях — і перестало бути тілом; тепер це був не плащ, а чорна перетинка, під якою — не жіноча фігура, а сліпа труба, зміїний оцупок, шкірястий мішок з гроном тонких суглобистих щупалець, що так схоже зімітували людське волосся… Нога в панчосі обернулася на пульсуючу кишку, а там, де колись було коліно, відкрилося каламутне, наче заволочене лоєм, око. Золотий зап’ясток виявився кістяною пластиною.
Ґая підкинуло… Він відповз до фургону, сховався за колесо і вкусив себе за руку.
— Життя в усіх його проявах, — гидливо зауважив Щуролов. — Живемо, використовуючи інстинкти. Дві принади одночасно — добрий хлопчик рятуватиме нещасну жінку, жадібний дядько — золото… Поглянь, яка худа; ось-ось з голоду здохне.
Шкірясті боки незнаної тварюки ходором ходили; від хрипкого булькотіння, що зчинялося при цьому, Ґая трохи не знудило.
— Равликів, мабуть, їсть… Бо людей, думаю, тут давно не бувало. А хто бував, у тих страх був потужніший за жадобу і… як її там… шляхетність… Безнадійно. Безнадійно, — резюмував він, звертаючися до шкіряного мішка. Той засмикався, і напівнепритомний Ґай розгледів на боці істоти широку пащу, яка оперізувала «мішок», як «змійка» на набитій валізі; Ґай раптом чітко згадав одного фермера, що рік тому зник у лісі, косоокого сором’язливого хлопця, мовчазного, дивакуватого, начебто сам не при собі…
Ґай схлипнув. Аптечка розкрилася; слоїчок з нашатирем, пляшечка з йодом і бинт вивалилися на дорогу.
Численні ноги шкірястої тварюки раптом напружилися і майже вертикально здійняли тіло, змигнуло кругле око; Ґай зойкнув — Щуролов здивовано звів брови:
— Дивись-но… Ого…
Він скинув руку, опустив, і жахне тіло перекинулося, осунулося і завмерло. Щуролов знову заніс руку — потвора застогнала майже по-людському; рука впала, й істота розпласталася серед листя, око її скаламутніло ще більше. Щуролов утретє підняв руку, затримав її у повітрі:
— Геть.
Тварюка сіпнулася; Щуролов опустив руку:
— Геть, кажу..!
Вона зникла миттєво — тільки що ворушилася у купі листя — і вже немає, злетіла стовбуром і розчинилася серед віття.
  
— Ось і все, — повідомив Щуролов.
Тулячися спиною до колеса, Ґай дивився, як він протер флейту строкатим клаптем, сховав її до футляру і нахилився, аби неквапливо зібрати вміст аптечки. Зібрав. Підійшов і зупинився поруч.
— Навіщо ти це зробив?
— Нічого я не зробив, — відповів Ґай з землі.