Карло Сміливий

Всі стривожились. Дехто закричав, хай господар краще вижене зухвальця за двері, хай не примушує їх покутувати чужу провину. Інші вдруге, втретє хапливо наливали шклянки й н, а весь голос вихваляли чудовий напій. Англійця кожен охоче б випхав із залі; справи обертались на зле. Тоді той веселий сусіда, як розумний порадник і щирий друзяка, порадив Філіпсонові швидче послухатись.
— Скорися! — він шепотів. — Приборкай розгніване серце, візьми себе до рук! Прошу від імени всіх, і самого себе, бо ж кінця-краю не видно клятому посту.
Філіпсонові дуже кортіло зробити іншу пропозицію й він промовив:
— Мої друзі, — мені так довподоби вино, — я просто хворий і тому не можу його пити, — що ладен удвічі заплатити шановному господареві ще за два барила для цілого товариства.
Він не скінчив. «Тільки не примушуйте мене», хотів він сказати, але промовчав, бо добре побачив з облич — вони не менше за нього бояться ще раз схилитися над шклянкою.
Тоді той сусіда пропонував: хай чужинець-купець, замість такого штрафу, попросить подати своїм коштом стільки саме іншого вина, що його завсіди господар подає наприкінці.
Філіпсон мовчав, не заперечив; всі думку ухвалили, — Джон Менґс згодився і звелів разом давати й вечерю.
Нарешті з'явилась вона, безконечно сподівана вечеря. Ця справа забрала багато часу. Кожну страву несли довго й не абияк брали на тортури терпець подорожніх. Спочатку юшка та овочі, далі печеня й варене м'ясо; була також ковбаса, солена риба та ікра з такими гострими приправами, що гості без міри дудлили вино. Воно було дуже добре, коли ж таке міцне, що Філіпсон — дарма що господар йому добре вичитав, — зважився, одначе, попросити води.
— Хоч як повернись, усе вам недогода! — розгнівався хазяїн. — Коли в мойому заїзді вино надто міцне, менше пийте. Нам однаково, чи п'єте, чи ні, аби заплатили за всіх, хто спорожнить шклянки.
Він зайшовся зневажливим реготом.
Філіпсон мав щось сказати; сусіда смикнув його за рукав і пошепки кинув:
— Мовчіть! Ви не знаєте тутешніх звичаїв. Це вам не Англія і не Франція, де кожен у заїзді вимагає чого хоче й платить за те, що загадав. Тут ніхто не замовляє собі, господар дає всім одне; і, мов платять за бенкет, кожен дає свою пайку, незалежно від того, наскільки наїв тя попив.
— Справедливого, гадаю, тут мало, — заперечив купець, — а втім кажуть — не сунь свойого носа до чужого проса! Я не втручаюсь. Виходить, як нас примусять платити, кожен дасть однакову суму?
— Такий тутешній закон!
І порадник щиро взявся знов до вечері. Вино впливало непогано; сам господар посміхувався на веселий гамір гостей. Розв'язалися язики, ще дужче розпалились балачки, хата заходила ходором.
А кілька поодиноких постатей трималися осторонь; на них господар час од часу кидав незадоволені погляди. Найдошкульніше дратував його Філіпсон, і що більше розпалювало його вино, то завзятіше глузував він із тих, хто є вбивці кожним веселощам, хто душить жваву бесіду, хто стає на перешкоді розвагам. Філіпсон якнайспокійніше сказав, що він не може в цю мить їм товаришувати й з дозволу цілого товариства піде до своєї кімнати, побажавши всім усього найкращого.
Така розумна пропозиція — бо ж якже інакше поставилися б до неї в кожному іншому місці, — тут, виявилося, є злочин проти законів п'янюг.
— Хто ти є, — вискочив Менґс, — щоб відходити від столу раніше, ніж подадуть рахунка й усі заплатять? Чортяка б тебе вхопив! Це тобі так не мине. Вихваляйся своєю ввічливістю у себе в Лондоні, але цьому мусить бути край у Менґса в «Золотому Руні»! Ніхто не піде спати, поки не буде розплати.
Філіпсон оглянувся навколо, шукаючи на обличчях співчутливого виразу. На жаль, на публіку покладатись не міг; більшість міркувати вже була зовсім нездатна, а хто щонебудь і тямив, ті намірялись бенкетувати, очевидячки, до ранку.
Отож співчуття було на господаревій стороні. Підбадьорений Менґс озвався знову:
— Можете йти, коли хочте; але хіба що до стайні, далі не пустимо. Чудесна постіль на людину, яка перша лишає веселе товариство.
 
— Справедливо, — закричав якийсь грубезний крамар. — І тут нас є чимало, аж шестеро, що добре підтримають вас, боронячи старовинних звичаїв та законів «Золотого Руна».
— Не гнівайтеся, — стримано відповів Філіпсон: — буде так, як вам хочеться, хоч з п'яних очей вам рахувати не сила, бо один та троє, виходить, четверо… може, як не дозволили мені одержати постіль, не боронитимете заснути на стільці.
— Що ви скажете? — скричав три самий крамар. — Хазяїне, чуєте, чи можна цьому купцеві, який, ви бачите, п'яний украй, бо не втямить, що один та троє буде шестеро, заснути на цьому стільці?
Хазяїн почав сперечатись, що один та чотири, справді, виходить шість; крамар лаявся. В кутку кімнати також зчинилася сварка, і тоді Філіпсон мерщій відійшов від них і сів під стіною на стільці. Про сон не доводилось мріяти, але принаймні позбавився грізних поглядів неприємного господаря, які той кидав на всіх, хто не мав охоти впиватись вином і не приставав до товариського ґвалту.
Філіпсонові думки побігли далеко. від «Золотого Руна». Коли хтось грюкнув у двері.
— Кого принесли чорти? — зарепетував озвірілий, червоний Менгс. — Стукати до «Золотого Руна» в такий пізній час! Гей ти, стайничий! Висунься у вікно й вилай добре нахабу…
Той побіг до вікна, і мандрівники могли чути, як уперто доводив, що такої пізньої пори до «Руна» впустити не може. Довго не вгавала сперечка, аж нарешті стайничий розлютився й гукнув Менґсові, що подорожній найупертіший на світі віслюк і категорично вимагає господаря.
Менґсові чоло та щоки налилися кров'ю від гніву. Скочив миттю зі стільця, схопив величезну кияку й побіг до вікна. Всі насторожились, захоплено чекаючи на цікаву сцену.
Але вийшло зовсім по-інакшому. За кілька хвилин господар підійшов до дверей, загриміли засуви, зарипіла брама, почулася» хода вже двох людей, і хазяїн, увійшовши до кімнати з якоюсь кумедною запобігливістю, почав гукати присутнім, щоб звільнили місце шановному гостеві. За ним ішов високий чоловік в подорожньому плащі, і коли він його зняв, Філіпсон одразу впізнав каноника.
В самій цій обставині нічого дивного не було; хіба ж не природна річ, що господар заїзду з пошаною ставиться до такої особи; за тих давніх часів це часто траплялося. Але те, що побачив далі Філіпсон, вразило його надзвичайно. Крамаря вигнали з місця й з низькими поклонами посадовили туди каноника, який з при-зирством на всіх поглядав. А крамар, навіть, і не опинався. Бачив каноник і Філіпсона, але нічим не виявив, що впізнав. Хоч який був англієць спокійний, а проте відчував щось неприємне під поглядом таємничих очей і полекшено зідхнув, коли той перевів їх на інших гостей.
В кімнаті стихло. Ні криків, ні реготу, що допіру сповняли її: відколи увійшов каноник, все завмерло і замість бенкету перед Філіпсоном немов похорон; обличчя веселих гульвіс набрали сумовитого похмурого виразу. Серед глибокого мовчання присутні пильно дивилися на гостя. А той, похапцем попоївши, оголосив, що вже друга година й час кластися спати. Всі схилили голови на знак цілковитої згоди, а коли підвели їх, ні господаря, ні каноника в кімнаті не було.
Враз знову розв'язалися язики, навколо почувся шепіт, хоч голоснішу розмову знімати не наважувались, і Філіпсон нічого почути не міг. Він спитав свойого сусіду, чи то справді той каноник з Ля-Ферету.
— Коли ви знаєте його, — озвався той з таким виглядом і таким голосом, які доводили, що похмілля минуло, — навіщо питати?
— Мені просто хотілося б знати, якою це чарівною паличкою він зумів зробити протягом однієї хвилини з веселих гультяїв поважних та тверезих людей.
— Друже, — відповів йому той, — мені здається, ви питаєте за те, що вам чудесно відомо. І я не йолоп, мене не піддуриш. Коли знаєте цього чоловіка, виходить, знаєте, мусите уявляти собі, з чого такий жах. Безпечніше жартувати з дияволом!
Уникаючи розмови, він відійшов.