Карло Сміливий

Подаваний оце роман «Карло Сміливий» (Anne of Glierstein) належить саме до тих двох непритаманних авторові романів (ще «Роберт Паризький»), що мають ненаціональний сюжет. Бурхливі події в Европі за життя Карла Сміливого (XV ст.), боротьба його з французьким Людовіком XI, сутички з Швайцарською Республікою, що її кантони повстали проти утисків його посіпак та тяжких податків і оголосили Карлові війну; взаємовідносини з Австрією, складна та запальна з швайцарцями війна — ось таке тло роману: тривожна доба воєн. А на цьому тлі, як в усіх типових романах, в центрі — герой невідомий, мало відомий в історії, а тільки стикається з постатями історичними, знаними нам. Герой неодмінно на початку є в дорозі (в інш. творах часто лагодиться в дорогу), потім герой прибуває до замку, де знайомиться з героїнею (так само в «Айвенго», «Веверлеї» та інш.), далі через увесь роман кохання на тлі заколоту між європейських держав, і герой та героїня, звичайно, в різних таборах.
Цей твір, може менш відомий з Валтер Скоттових романів, є надзвичайно цікавий. «Карло Сміливий» — дуже художній роман, передусім. І вдячніша, ширша проти інших його творів тема дала спроможність авторові виявити якнайцікавішими сторонами для нас нині, — Швайцарію в її минулому. Швайцарію по тому, як здобула вона свободу собі. Швайцарію за тих часів, коли їй доводилося палко боронити цю свободу від імперіялістів-хижаків.
В основу роману лягли незаперечні історичні факти. Факти дуже цікаві нам. Влада свавільножорстокого фохта, тяжке життя підлеглих його, втеча бургундського війська, страта засудженого цього фохта Гаґенбаха, і політика Карлова, і становище менших держав… А об'єктивний авторовий хист саме в справі швайцарської боротьби за свободу, робить цей роман, може бути, і найцікавішим з усіх його творів.
Н. Ткаченко-Ходкевич.
  
Частина 1
 
Майже чотири сторіччя скінчили невтомний біг, відколи промайнули в Европі події, що спогадом за них віють ці сторінки. Довго-довго славетна бібліотека Сен-Галенського манастиря про них зберігала літописи. Літописи ті якнайкраще б довести могли, що то справді бувальщина. Та ба! — Їх немає тепер, вони знищені, як і інші, там заховані, літературні скарби…
Це сталося все, як нам каже історія, десь усередині XV-го сторіччя — велична, велика доба. Тоді буяло в усій пишноті лицарство останнім блиском своєї слави, що незабаром геть-геть уже розвіялась. Де розквітли вільні городи, а де зросло могутнє самодержав'я, і існуванню тих оборонців пригнобленого, знедоленого люду надходив край.
Коли скрізь на заході почало ширитись світло культури — Франція, Бургундія, Італія та Австрія, найголовніш, уперше обізнались із життям того народу, що досі його існування ледве чи й уявляли вони. Щоправда, людність із Швайцарією сусідніх держав чула й раніш за Гельвеції вільнолюбних синів. Тільки ж відомо, було лише, що Альпи, хоч країна навдивовижу дика й пустельна, де долини самотні лежать між велетенськими пасмами гір, плекають ловців та чабанів. Хліб насущний вони здобувають тяжкою працею; живуть, як первісні люди, здираються на страшні скелі, вганяють по дрімучих лісах, полюючи на дичину; або пасуть отари скрізь, де тільки можуть знайти їм хоч яку злиденну пашу, навіть близько снігами вічними вкритого верхогір'я.
Але що могло важити за тих часів існування такого народу, ба й не народу, навіть, — кількох мізерних якихось громад, жменьки злидарів, які в поті чола заробляють на хліб, — могутнім владарям сусідніх держав?! Не важило воно нічого для них, не могло уваги привабити, як не ваблять око голодні сарни на злиденній паші кам'янистих круч, коли поруч, де пішніють буйні пасовища, скубе соковиту траву хмара добре вгодованих отар.
І ось настали часи — який подив збудили горяни! Десь у половині XV-го сторіччя прикували до себе увагу цілого Заходу. По всіх-усюдах лунали чутки — в шалених боях горяни долають німецьке лицарство! Ті йшли втихомирити своїх васалів-бунтарів, а зазнали кривавих поразок. А їх же, проти ворога, була сила-силенна! Вся перевага, здавалося б, на тій стороні — воєнна дисципліна, найдосконаліша зброя?! А втім?! Але найбільше диво — кінноту, яка за тих часів становила найголовнішу силу февдальних армій, подолала піхота.
 
Вкритих по самі вуха сталлю вояків побороли люди, що не носили жодного захисного знаряддя, які сяк-так узброювалися тим, що трапить до рук — списами, сокирами, киями, й отак кидались у наступ. А над усе — хіба ж не таємні то чари? — лицарів та шляхтичів високого роду перебили звичайні горяни, чабани.
Та перемоги швайцарців раз-у-раз, — під Лявпеном, Земпахом та в інших, не менш славетніх боях, доводили: нові засади громадянського устрою, такі добрі, як і воєнна наука, зросли в суворій країні Гельвеції.
І рішучі перемоги зміцнили навіки незалежність Швайцарських Кантонів. Уперто, непохитно й розважливо члени невеликого союзу чинили опір усім зусиллям могутньої тоді Австрії. Геть лунала-котилась далеко по сусідніх країнах слава звитяжців.
І дарма що по стількох боях вони й сами відчували свою силу, та міць, проте, аж до половини XV-го століття, ба ні, ще довше, либонь, — швайцарці зберігали мудру розважність, невибагливість та просте життя попередніх віків.
Грізно лунає війна — громадяни стають до бою. Мине битва — вони знову отари пасуть серед гір. І хто вів перед цілому військові, хто був за ватажка, — також і собі — чабанського костура. Ватажки сходили з свойого п'єдесталу проводирів, і мов римські диктатори, додержували цілковитої рівности з товаришами-громадянами, покінчивши з командуванням, на яке зносили їх їхній хист, на яке кликав їх голос батьківщини.
Так ось які сталися були події в лісах Швайцарських Кантонів, восени 1474-го року…
  
I
 
Навколо льодовців тумани линуть
І піняться, немов шалене море
Волоссям довгим, сивим наді мною..
Хитаюсь я… зімлію… якось млосно
Мені стає…
(Манфред).
Двоє мандрівників — один давно вже лишив позаду весну свойого життя, другий десь років на двадцять два або три — переночували в невеличкому містечку Люцерні.
Цей головний центр Люцернського краю мальовниче розкинувся над озером Чотирьох Кантонів.
З одягу мандрівників та з цілого вигляду давалося знати, що то заможні купці. Обидва йшли пішки; тут бо серед гір така подорож є найкраща. Молодий провідник, селянин з Італійських Альпів, поспішав позаду, ведучи в'ючне лоша з речами подорожніх. Час од часу юнак сідав верхи, але здебільшого також ходою — лоша на вуздечці.
Мандрівники були на око дуже приємні. Видавались на кревних, — певніше — то батько з сином. Бо ж у маленькому заїзді, де перебули вони минулу ніч, усім упало в очі, як шанобливо, з якою повагою молодший ставився до старшого. А тутешні краяни, як і всі люди по глухих закутках від цілого світу заховані, були цікаві саме настільки, наскільки обмежену мали змогу роздобуватись на всілякі новини.
Вони звернули так само увагу й на те, що купці, немов поспішаючи, не схотіли й порозв'язувати свої вантажі. Відмовились зайти в торгівлю, просили пробачити їм, мовляв, не мають на продаж краму гідного люцернських краян. А над усе в маленькому містечкові допекли мандрівні крамарі жіноцтву. Як на здогади цієї частини населення, поведінка чужинців має зв'язок із тим, що везуть вони надто коштовні речі, — либонь, не мають надії знайти спроможних покупців серед Швайцарських гір. Аджеж провідник прохопився — купці прийшли аж з Венеції, де набрали безліч розкошів. З Індії та Єгипту бо вивозять усяку всячину до цього славетного торговельного центру, а звідтіля вже по всіх країнах Европи. А тут, як на те, швайцаркам-дівчатам допіру розкрилися очі: коштовні тканини, дорогоцінне каміння такі приємні на зір! Хоч зазіхати на це — мрія даремна — пусте! Тут їм хоч би глянути! Чудова ж нагода. Але всі надії їх завели. І побавитись дівчат позбавили змоги — вони з того журились страшенно.