Вигнанець і перевертень

— Саме так. — Лікар підтвердив кивком. — Медицина, якою я займаюся, намагається пояснити подібні висновки.
— З казкою про перевертня те саме, — сказала господиня. — В околицях зникають та гинуть дівчата… Не до столу розмова, та все ж ми її почали. Настає момент, коли налякані люди починають вигадувати власну, далеку від реальності версію подій. Далі потрібна персона, яка мусить за все відповісти. Колективний психоз, є таке, Семене Миколайовичу?
— Що далі — то більше буде, — відповів Лавров ствердно.
— Чого б це?! — стрепенувся Мухортов.
— Чекайте! — не дуже чемно перервав його Григоренко, знову до Серафими: — Ви про що зараз, мосьпані?
— Про те, Мішелю, що не ми з Едвіном створили згадану ситуацію. Але так, із вигодою для себе скористалися нею. Нам вона не зашкодила. Натомість забобони й страхи шкодять значно більшій кількості людей. Не завжди примітивних, як ось звичайні селяни.
Саме тепер Параска й Надія прибирали зі столу зайвий брудний посуд. Чечель зазначив: жодна з жінок при цих словах не піднесла очей. Загалом ані мама, ані донька не виказали себе. Не дали приводу відчути: розуміють, про кого тут ідеться.
Панські розмови їх не обходять.
Як і панські забави.
— Нарешті мені все ясно. — Григоренко не стримав позіху, вчасно прикривши рота серветкою. — Ви користаєте з чужих страхів. Для власної вигоди.
— Хіба не так улаштований світ?
Брови Серафими стрибнули вгору. Вона навіть переклала слова Мішеля чоловікові, і Едвін уперше за весь час відповів:
— А хіба більшість людей не чинить так само, herr Григоренко? — Серафима перекладала для тих, хто не розумів німецької. — Коли вже розмова зі святкової стала серйозною, то прошу сказати: у чому тут наша провина? Так, ми знайшли вигідну, дуже дешеву пропозицію. Але не ми вбили власника цього маєтку вісім років тому. Ми поняття про це не мали. Більше того — ми на той час не були знайомі з Серафимою. Я саме вийшов із лікарні — виїхав на візку. — Рука постукала по бильцю. — Злочини має розкривати поліція. Чи були ці злочини розкриті? Ні. Простіше не втручатися. Дати вихід людським страхам. Дати можливість насадити достойну людину на вила. Чи був хтось за це покараний? Звісно, народний гнів — він такий. У його сплеску не винен ніхто. Це приватний випадок, який стосується мене, пані та панове. Але я знаю: в державі, звідки родом моя дружина, правосуддя нема й ніколи не було. За винятком окремих випадків. Коли поліція арештовує п’яного волоцюгу, котрий на очах у десяти свідків зарубав сокирою подібного собі чи власну дружину. Там, де нема закону, люди вірять у перевертнів. Та іншу нечисту силу.
Останні фрази Мілкус промовляв уже в тиші.
Цілковитій, лункій, зовсім не святковій та урочистій.
  
Розділ 12. Зіпсований обід 
 
Гості, і Чечель теж, вклякнули, прикипіли до стільців.
Жінки дивилися на своїх чоловіків, чоловіки — один на одного. Лиш Мішель — на Серафиму, чий настрій враз поміняли злі слова мужа. Щойно Едвін зупинився, Люсі зареготала, відкинувшись на стільці й шалено плещучи у долоні.
— Заспокойте вже свою дівку! — вибухнув Мухортов.
— Як ви її назвали? — Григоренко рвучко підвівся, з гуркотом відсунувши стілець. — Ще раз — як ви її назвали?!
— Усі, крім вас, почули! — Відставний полковник випростався повільно.
— Федя! — Дружина сильно шарпонула його за рукав мундира. — Федоре Федоровичу!
— Закрийте їй рота! — повторив Мухортов, не чуючи прохань. — Закрийте, бо доведеться її виховати! Треба пояснити, аби дійшло, у якому товаристві ця особа опинилася. І як тут треба поводитися!
— Може, поясните спершу мені? — Мішель вийшов з-за столу.
— Це переходить межі. — Лавров уже теж підводився. — Не думав, що справді буду потрібен тут як лікар-психіатр…
— Аби ти не ліз, жид! — гаркнув Григоренко, втративши над собою контроль.
Хтось не стримав зойку.
Лікар почервонів. Слова застрягли, губи беззвучно ворушилися. Зараз Лавров нагадував викинуту на берег рибину.
  
— Чоловіки, чому ви сидите?! — істерично зойкнула Ольга Янівна. — Серед нас поліцейський! Пане Чечель!
— Даруйте, але я давно не служу в поліції. Усім присутнім це відомо. — Платон не поворухнувся.
— Я боялася — буде нудно! — реготнула Люсі. — А з вами весело! Ох, як…
— ЦИТЬ!
Григоренко ревонув так різко, що навіть Чечель здригнувся від несподіванки. Ніхто не встиг нічого зробити — коротко махнувши, Мішель шмагнув Люсі долонею по губах. Та скрикнула, схопилася рукою, показала коханцеві кров.
Тепер аплодували стоячи Наталя Мухортова й Олена Авакумова.
Управитель завмер, напевне знаючи: йому єдиному можна ні в що не втручатися.
Платон нарешті встав, обсмикнув поли фрака.
— Мене сюди не кликали шановні господарі, — нагадав тихо, але твердо. — Я людина зайва, і не лише у вашому товаристві. Саме тому не прошу — вимагаю негайно припинити огидну сцену. Так, пане Григоренку, я повторюсь: огидну. У мене дев’ять… — згадав про Носка,— …ні, десять свідків, готових підтвердити: нікому не потрібну розмову про перевертнів почали ви. І спровокували її, не завадивши вашій супутниці вбрати ось такий маскарадний костюм. Вам краще вибачитися, — кинув погляд на приниженого Лаврова, подумав, додав: — Не треба персональних вибачень. З ким вважаєте за потрібне — з’ясуєте чи залагодите стосунки окремо, без свідків. Образили ви все зібрання. А нам пропоную розійтися.
— До ранку ми звідси нікуди не подінемося, — процідив Мішель.
— Я мав на увазі — по своїх кімнатах.
— Мені прикро.
Це промовила Серафима. Господиня стояла, тримаючи чоловіка за плече, а Едвін, своєю чергою, притискав її руку своєю. Коли присутні нарешті згадали, де перебувають, Мілкус знову заговорив сам, дружина тлумачила слово в слово:
— Нам прикро за зіпсований вечір. Ми зовсім не бажали такого повороту подій. Можливо, я дозволив собі зайвого. Припускаю, когось із присутніх зачепив чи взагалі образив. Думаю, піти краще мені. Тим більше без того збирався залишити товариство раніше, недобре почуваюся. Дуже прошу нікуди не йти, помиритися тих, хто посварився, випити мирову, далі почуватися як удома. Тут усе й усі у вашому розпорядженні.
— Нам теж неприємна ця ситуація, — мовив Авакумов. — Маю надію, пані та панове, говорю від загального імені.
— Тільки не від мого!
Люсі труснула кучерями.
Тупнула ніжкою.
Гордо піднесла голову, випнула груди. Не озираючись, пішла на вихід, на ходу прийнявши від Носка свою маску. Григоренко лишився на місці. Трохи подумав, налив з карафки в дві чарки. Одну простягнув Мухортову, другу взяв сам. Обидва дружно випили, після чого відставний полковник коротко потиснув мільйонерові руку.
— Звідси ніяк не поїхати? — поцікавився в управителя.
— Лише двоє коней. Відкриті сани, візника нашого, не для вас. Панські сани, закриті, але везти нема кому.
— Заплачу вашому візникові, як там його…
— Покорний, Тарас. Тільки дарма, пане Григоренку. Нікуди він не поїде зараз. Навіть за всі гроші світу. Бачили, — кивнув на вікно, — що там робиться? Мете, сипле, гуде, дороги не видно. Місцеві заблукають, мосьпане. Собі дорожче.
— А ти? — Мішель уперся.
— Не наймався. Хоч вам, хоч кому.
— Гори воно все…
Григоренко теж пішов на вихід. У дверях зупинився. Став навпроти Носка. Зміряв поглядом, крекнув. Поліз у кишеньку жилетки, вивудив звідти асигнацію. Не дивлячись, скільки там, тицьнув управителю.
— Вина й коньяку. Сам принесеш.
— Просимо пробачення, мосьпане, та не ви мною…
— Мартине Панасовичу, зроби, як просить гість, — озвалася Серафима.
На знак покори управитель кивнув. Аж по тому Григоренко пішов, зачинивши за собою двері. Носок одразу ступив до господаря, взявся за ручки візка, повіз. Серафима рушила була за ними — та зупинилася біля виходу.
— Все ж таки я хазяйка, — сказала, розвернувшись до гостей. — Не подарую собі, поки не виправлю все. Лишуся з гостями. Маю надію, все залагодиться.