Вигнанець і перевертень

— І як буде виглядати? Я — ваша пара?
— Мій товариш. Друга особа. Супутник, — кинув Ковалевський. — Благовірна моя, знаєте ж, на водах. Христі не до візитів. Тим більше — у карнавальних масках. Ще й за тридцять верств від Харкова, взимку, по морозу. Вам же, мосьпане, зараз скласти мені компанію ох яка вигода.
— Вигода?
— Пряма. — Серж говорив упевнено. — Вам сьогодні натякнули, що бажано швидше забратися з міста. Куди ви поїдете? Новий рік за три дні. А так машина хай собі стоїть у гаражі. Ніби залишили Харків — і в той же час далеко збиратися не треба.
— Це ж на одну ніч…
— Е-е, Платоне Яковичу… — Господар багатозначно помахав пальцем. — Я ту Мілкусиху бачив наживо лиш раз. Чоловіка її достойного взагалі не маю честі знати особисто. Та ми ж із ними на короткій нозі непрямо, через підряд. Слово до слова — і залишитесь у них гостем.
— Хочете збагрити мене? Естафета…
— Фе, — пирхнув Серж. — Ви мене ображаєте, мосьпане. Згадайте, про що говорили. Вам варто мати більше покровителів, більше підтримки. Мільйонер — американець — не найгірший варіант. Хай навіть не лишитесь у гостях, забудьте, то я ляпнув. Та все одно моєї рекомендації, думаю, буде досить. Чує моє серце, таким утаємниченим особам, як Мілкуси, неодмінно знадобиться поруч людина з вашими здібностями.
— Здібностями?
— Лагодити делікатні питання. — Ковалевський підморгнув, діловито потер руки, зиркнув на годинник у кутку. — Лише по четвертій. Часу вистачить.
— Для чого?
— Збирайтеся. Поїдемо на Сумську, до одного кравчика. Є в нього готові парадні костюми. Смокінг, фрак, що добере. І піджене по фігурі там, на місці. Вважайте новорічним дарунком, мосьпане.
Чечель шукав причини відмовитись — і не знаходив. Бо не дуже й хотів. Переддень новорічних свят усе ж впливав і на нього. Якби збиратися й забиратися геть треба було в інший час, навіть не думав би довго. Звик за чотири роки кочового життя, завжди був готовий вирушати в путь.
Але — не перед Новим роком, коли більшість людей, багатих та бідних, самотніх та сімейних, намагаються не розбігтися хто куди, а зібратися докупи. Різдво зустріли тихо, як належить. Новий рік вітатимуть салютом із шампанського. Хай до самого свята два дні. Проте відчуття свята, важливості моменту, коли один рік змінює наступний, а отже — є надія на нове й краще, набагато важливіше. І важкою гирею тримає за ноги, сковує рухи, не пускає.
— Їдемо. — Платон підвівся.
— Ай браво! — Серж задоволено ляснув його по плечу. — Піду, розпоряджуся, хай візника шукають.
Уже у дверях Ковалевський зупинився, підніс пальця, щось згадавши.
— Напевне будете мати ще й додатковий інтерес. Маєток не палили, підірвали.
— Так, ви говорили. Бунтівники.
— Інші садиби палила голота, — кивнув Ковалевський. — Так їм, панам-гнобителям. Але в Грушівці своя причина. Там усім миром пішли, староста й піп тамтешній народ зібрали та повели. Маєток рвонули, бо нищили перевертня. Темний у нас народ, їй-бо’.
  
Розділ 6. Кортеж із шанованих містян
 
Харків, біля Благовіщенського собору 
Виїзд організували як належить — за найвищим рівнем.
Як зазначалося в записці, доданій до запрошення, о восьмій ранку на площі біля Благовіщенського собору на гостей чекали закладені, спеціально орендовані сани. Екіпажі складали невеличкий кортеж. Перехожі озиралися, думаючи-гадаючи, що ж то за важливі особи й куди це вибираються в мороз.
А грудневий морозенко припікав носи, вуха й щоки. Сніг падав уже третю добу, вдень — не густо, сказати б — символічно. Сніжинки повільно, ліниво спускалися на шапки й коміри, блищали на сонці, танули в теплих приміщеннях швидко. Часом виглядало, їх здуває із дахів, нема снігопаду. Проте з пізнього вечора сипало густіше, уночі вітер оволодівав містом, влаштовуючи сніжинкам шалений танок вулицями, провулками й закручуючи кадрилі в глухих дворах. І кожного нового ранку мовби давав танцівникам спочити. Двірникам підкидав роботи: кректали, бурчали, лаялися, та все ж чистили центральні вулиці й двори. Господарі ж приватних садиб плювали на долоні, брали лопати й впрягалися самі — розуміючи марність зусиль, адже вночі сніг знову заявить свої права на звільнені території.
  
Санні екіпажі були закритими, але тонкі дерев’яні стіни не тримали тепло. Та подбали: усередину, на лавки, вклали важкі теплі кожухи. Дбайливий Серж все одно прихопив флягу з коньяком, тож обіцяв Чечелю легку дорогу. З речей мав при собі чималу валізу. Туди запакували його фрак і фрак, який дібрали Платонові, а ще — білі валянці з високими халявами, теплий башлик і кожушок.
— Мисливське, — пояснив, як збирався. — Там ліс недалеко. А в лісі зайці бігають. Коли ще виберуся.
— Думаєте щось вполювати?
— А хоч просто так із рушницею лісом походжу! Що там робити до вечора? Нудно буде, вже відчуваю. Кажу ж — гайда зі мною.
— Фрак мені знайшли, — посміхнувся Платон. — Мисливське вбрання — навряд.
Зброю Ковалевський примостив окремо, у сани, біля себе. Він уже встиг показати Чечелю свою невеличку колекцію. З дев’яти рушниць різних марок і калібрів він вибрав у дорогу двоствольний «зауер», новий, куплений минулого року, але вже обстріляний господарем. Серж розібрав його, старанно змастив, поклав у спеціальний футляр. Коробку з патронами заховав на дно валізи.
Коли вовтузився з рушницею, коротко переповів Чечелю історію про грушівскього перевертня, у яку сам слабо вірив. Сприймав її виключно як мисливську байку й постійно списував на легковірний затюканий забобонний народ.
Нічого нового Платон не почув. Розповідь справді нагадувала страшну казку, з тих, що діти люблять переповідати одне одному пошепки, проти ночі, у кімнатах, при світлі свічки або каганця. Нібито на грушівських дівчат заглядався сам економ, пан Завадський. Звісно, підбивав на блуд, а дівчата порядні, цнотливі, виховані в пристойних богобоязних родинах. І якось зникла одна з дівчат, котра нібито відмовила Завадському. Потім люди знайшли її в лісі, зґвалтовану, пошматоване тіло, перегризене горло. Коли в такий спосіб замордували вже третю юнку, місцеві пошепки заговорили про вовка в людській подобі. І цей перевертень — ніхто інший, як пан Завадський.
Терпець урвався після п’ятої жертви: священик піддав вовкулаку анафемі, а дорослі чоловіки пішли війною на маєток. Дуже вдало склалося: уже не першу садибу в окрузі трощили. Самого хазяїна прохромили вилами, бо в інший спосіб перевертня не знищити. Хіба срібною кулею, але взяти на гостряки простіше. Будинок підірвали, аби розвіяти лігво перевертня за вітром.
— Дикість, згодьтеся, — мовив Ковалевський по завершенні.
— Може, привід знайшли, — гмикнув Чечель. — Для бунту, виправдати ж треба.
— Чому інші не шукали, громили панське просто так?
— Ну, не просто так, Сергію Павловичу. На поклик революції. Мені ось не далі як чотири роки тому довелося мати справу з одним таким. Руйнівники світу, більше їх ніщо не цікавить.
— Так чи інакше, Мілкусам тут пощастило.
— У чому?
— Не забобонні-с. Бо ж із іншого світу, цивілізованого. Не зупинила того пана Монте-Крісто погана слава Грушівки. Та зважив на неї, сторгувався із Завадським за сущу безцінь.
— Ваші робітники не боялися?
— Кого цікавлять їхні страхи, мосьпане? Поставили працювати, поклали платню.
— І то так.
Ковалевський вгадав — Чечеля справді зацікавила трагедія восьмирічної давнини. Але більше як поліцейського агента, хай колишнього. Запитав, чи припинилися зникнення й смерті дівчат по тому, як розправилися з паном. Серж не знав. Поцікавився, чи не було більше схожих випадків. Серж і тут не міг нічого до пуття сказати. Не відав також, чи гукав сільський староста Грушівки справника, чи ходив до повітової управи. Виглядало, історію з перевертнем справді народили сільські забобони — ось тільки п’ятеро дівчат дійсно загинули страшною смертю, ще й збезчещені перед тим.